Лікар-анестезіолог Вячеслав ВЕРЕЩАГІН. Успадкована майстерність, чи просто Бог у маківку поцілував

Колектив Бердянського територіального медичного об'єднання не дарма пишається славними лікарськими династіями. Спадкове служіння людям, як родинна традиція, - це те, що відзначає ставлення до справи найкращих представників нашої професії

Почесний громадянин міста, славетний бердянський хірург Данило Йосипович Верещагін — людина м’яка, стримана і небагатослівна — був засновником хірургічної служби міської лiкарні Бердянська. Не лише фах, а й досвід, і традиції успадкував його син.

Лікарсь­ким шляхом Вячеслав Данилович Верещагін пішов свідомо. Для нього не лише були взірцем батьківські життя і праця, але й безперечне особисте покликання. За свідченням колег, Вячеслав Данилович завжди відзначався не лише професійною майстерністю, але й незбагненною лікарською інтуіцією, вмінням миттєво аналізувати, оцінювати ситуацію і приймати єдино вірне рішення. В народі про таких кажуть: Господь у маківку поцілував.

Щодо цього були одностайні директор КУ "БТМО" Дмитро ЄГОРОВ, завідуючий відділенням анестезіології і інтенсивної терапії №1 Рашид НАСІБУЛЛІН, Вице-президент, член правления Асоціації анестезіологів Запорізької області, лікар-анестезіолог з величезним стажем Валерій БАБЕНКО, проводжаючи колегу на заслужений відпочинок.

Працюючи на ниві медицини, вони жили з Вячеславом Даниловичем Верещагіним спільними професійними інтересами, ділилися новинами зі своєї лікарської практики, обговорювали поточні події, підтримували одне одного, причому не тільки морально. Тому оцінка здобутків була об'єктивною, побажання щирими, а подарунки символічними.

Як працювалося пліч-о-пліч з Вячеславом Верещагіним розповів завідуючий відділенням анестезіології і інтенсивної терапії №1 Рашид Насибуллін:

-О Вячеславе Даниловиче мне хотелось бы сказать, что это потомственный медик. Его папа, Даниил Осипович, по-настоящему великий хирург,  организатор здравоохранения, которого помнят и знают в городе, он был заведующим хирургического отделения. Вячеслав Данилович, его сын, буквально вырос в нашей больнице. Когда он шел в медицину – уже знал, куда он идет и почему – а это невероятно важно, когда молодой специалист понимает, зачем он в больницу приходит. Может быть, поэтому всем так и легко было с ним работать, – что он пришел туда, куда должен был. Когда я еще ходил в школу, он уже практиковал, и делал всё на высоком уровне. Обязательно хотелось бы сказать: у него было чутье. Этого не описать ни в каких книгах. Есть разные методики введения анестезии, с годами что-то меняется, что-то добавляют или убирают, а, бывает, доктор приходит и проводит наркоз по-своему, немного отходя от этих методик – и пост-фактум оказывается, что именно так и стоило его провести. И поражаешься – откуда пришло осознание, что всё надо было сделать именно так? Вот Вячеслав Данилович именно этим отличался. Он интуитивно понимал, что надо было сделать так, и никак иначе.

При этом Вячеслав Данилович – очень откровенный и добродушный человек. Когда люди постоянно живут в экстренных условиях, у многих наблюдается синдром выгорания в специальности. А его это не коснулось, он каким был 30 лет назад, таким и остался, жизнь его не очерствила. Это уникально – когда ни катаклизмы в стране, ни то, что личное происходит, никакой негатив не касается души человека. Поэтому, жалко, что ушел Вячеслав Данилович – с ним всегда было комфортно работать. Я, соприкасаясь с ним по работе, что-то перенимал у него. Любое отделение – это, в первую очередь, люди, а не оборудование, и он был частью души реанимации Бердянской больницы.